Результати пошуку

Після публікації часописом «Волинський монітор» тексту про історію луцького католицького цвинтаря в деяких читачів виник сумнів, чи справді на такій маленькій площі могло бути поховано не менше 15 000 католиків. Вважаємо за потрібне, як реакцію на публічний запит, розповісти детальніше звідки ж взялася ця кількість. Перед початком детальнішого аналізу кількості похованих хотілося би пригадати, що дуже часто на волинських сільських цвинтарях ми можемо побачити буквально кілька десятків пам'ятників людям, які померли до Другої світової війни. Чи відображає площа та кількість пам'ятників реальну кількість похованих на 100- чи 200-літніх кладовищах? Звісно ж ні. Повернімося до луцького католицького цвинтаря та кількості там похованих. Основним джерелом статистичних даних для нас є метричні книги луцького кафедрального парафіяльного костелу Святих Апостолів Петра і Павла, який у період російської імперії був єдиним храмом для католиків не лише Луцька, а й кількох десятків довколишніх поселень. До прикладу, у 1885 році, до луцької парафії належали, окрім самого Луцька з приміськими селами, як-от Красне чи Яровиця, ще 59 сіл, колоній, хуторів. Загальна кількість парафіян у той час складала 3308 осіб. Зрозуміло, що при такій кількості вірних, поховання не було чимось надзвичайним. Церемонії відбувалися постійно, а ховали на єдиному парафіяльному цвинтарі. Так, у 1885 році в метричній книзі записано 155 смертей, для усіх їх місцем поховання зазначено «парафіяльний цвинтар». Інформація про місце поховання – основна для нашого проєкту, де ми не просто досліджуємо історію, а й відкриваємо імена похованих. Звісно, варто сказати, що дуже рідко відспіваних у костелі ховали на інших цвинтарях, наприклад, у Липинах, де кладовище було призначене лише для мешканців цього села, або навіть на православному цвинтарі. Але кількість таких поховань мізерна і не надто впливає на загальну статистику. Точну кількість таких осіб буде можливість назвати після закінчення повної індексації. На сьогодні можемо говорити про 13962 записи про смерть у метричних книгах луцької католицької парафії Святих Апостолів Петра і Павла у 1833–1835, 1837, 1839–1858, 1865–1941 роках. Звідси потрібно буде відняти тих, кого не поховали на парафіяльному цвинтарі, натомість додати тих, кого з якихось причин відспівали деінде, а поховали саме тут. Також залишається можливість опрацювання метричних книг із незазначених років, а це 1805–1826, 1861–1863 роки. Метричні книги з 1827–1832, 1836, 1838, 1859, 1860, 1864 і 1943 років та пізніших нам недоступні і їх місцезнаходження не відоме. Також потрібно сказати, що в метриці 1942 року доступно лише три десятки записів про смерть. На сьогодні можемо сміливо говорити, що на католицькому цвинтарі в Луцьку було поховано не менше 15 000 католиків, котрих потенційно ми матимемо змогу перелічити по іменах. Окрім них тут також були поховані польські, німецькі, радянські військові, а ще ж невідома кількість цивільних із радянського часу. На перший погляд видається, що таку кількість людей тут не можливо поховати, але цвинтар функціонував півтора століття, а практика підховання декількох осіб в одній могилі була частою. Також, для порівняння, на Личаківському цвинтарі у Львові поховано близько 300 000 осіб на площі 40 га, а на Байковому кладовищі в Києві поховано близько 180 000 осіб на площі 72,5 га, у Варшаві на Повонзківському цвинтарі загальна кількість похованих переважає 1 000 000, натомість на сьогодні можна побачити лише бл. 180 000 могил на площі у 43 га. Щодо так званого меморіалу в Луцьку, то офіційно зазначається, що площа всього комплексу 7,5 га [якщо міряти у Google Maps, виходить не більше 5 га], до розширення в 1910-х на цвинтарі мало би бути поховано не менше 10 000 католиків на площі близько 1,5 га. При порівнянні зі згаданими вище цвинтарями ця кількість не видається неможливою. Додаємо детальну статистику кількості записів про смерть у метриках луцького кафедрального парафіяльного костелу Святих Апостолів Петра і Павла по роках: Рік Кількість записів про смерть 1942 32 1941 250 1940 256 1939 211 1938 228 1937 238 1936 208 1935 235 1934 208 1933 198 1932 222 1931 213 1930 203 1929 176 1928 172 1927 179 1926 187 1925 137 1924 176 1923 194 1922 222 1921 163 1920 245 1919 252 1918 194 1917 120 1916 120 1915 199 1914 182 1913 186 1912 155 1911 161 1910 184 1909 202 1908 199 1907 169 1906 196 1905 173 1904 153 1903 122 1902 116 1901 137 1900 148 1899 132 1898 170 1897 170 1896 154 1895 190 1894 130 1893 174 1892 142 1891 113 1890 120 1889 129 1888 124 1887 148 1886 116 1885 155 1884 86 1883 99 1882 127 1881 147 1880 168 1879 98 1878 95 1877 100 1876 107 1875 86 1874 114 1873 87 1872 119 1871 91 1870 69 1869 47 1868 74 1867 81 1866 91 1865 84 1859-1864 ? 1858 51 1857 46 1856 59 1858 51 1857 46 1856 59 1855 151 1854 59 1853 71 1852 77 1851 78 1850 66 1849 64 1848 113 1847 105 1846 105 1845 58 1844 45 1843 63 1842 75 1841 69 1840 71 1839 67 1838 ? 1837 122 1836 ? 1835 97 1834 98 1833 94 1805-1832 ? Всього 13 962 + ?

Волинська поезія міжвоєнного періоду залишається ще досить невивченою. Яким же було здивуванням нашої команди, коли вдалося виявити вірш присвячений нашій темі — цвинтарю. Сам вірш опублікований на сторінках газети Głos Wołyński (Волинський голос) у 1922 році, а автором був невідомий (поки що) луцький поет під псевдонімом Szary (Шари, тобто сірий). Завдяки Анні Зотовій можемо прочитати український переклад цього віршу: ЦВИНТАР В собі маю дивну, несвідому тишу: Вітер минулого спогади колише, Кида зів'яле листя, світло-жовту повінь На поверхню серця — плиту мармурову. Коло цих надгробків, звалищ та хрестів Загубились рештки колись гучних слів, Зараз — тільки шепіт про мертві події, Минулі страждання, враження зацвілі. Сьогодні увесь цвинтар — всередині мене! Тому не шукай життя іскру даремно! Мертвим належить спокій від світу - Тож і я в шати жалобні одітий. Наче дзвін з вежі — відлунює серце. Через поля, луки. Янголе небесний! Там, на вістрях темряви, голос тихий лине, Тож моя свідомість в пустці не загине. Тому, тиші цієї не руш своїм поглядом. Вже минулого вітер гасає відгоміном. Серед вічної пустки, самотньої, темної - Відповіді в мені не шукай даремної. Бо в мені — лиш темна, несвідома тиша, Де вітер минулого спогади колише, Кида зів'яле листя, світло-жовту повінь На поверхню серця — плиту мармурову. Szary / Шари

В сімейних архівах багатьох луцьких родин є фото з Меморіалу, адже там відбувалося чимало подій і це місце часто показували гостям міста. Такі фото нам вдалося знайти і в сімейному архіві луцького фотографа Павла Пастушенка (1942-1986).

Згідно зі спогадами, на католицькому цвинтарі в Луцьку був окремий сектор для діячів релігії. Ймовірно, тут був похований 34-річний секретар Луцької курії Ян Захарський, відомість про смерть якого знаходимо у газеті "Miesięcznik Diecezjalny Łucki": Світлої пам'яті ксьондз Ян Захарський В ніч з 11 на 12 березня цього року помер після довгих та тяжких мук, наділений святими таїнствами, в лікарні святого Юзефа в Варшаві, секретар Луцької єпархіальної курії, світлої пам'яті ксьондз Ян Захарський. Життя цього молодого, заледве 34-літнього каплана було мало знане ширшому загалу. Походив з радянського Поділля, звідки продерся до Польщі, аби вступити до Кам'янеської семінарії, що знаходилася тоді в Бучачі. Закінчив семінарію вже в Луцьку, бо Семінарія в Бучачі через брак коштів була закрита. Висвячений у каплани в 1928 році, одразу ж почав сильно втрачати здоров'я. Також, місцями його капланської праці були вікаріати в Луцьку та Володимирі, пізніше посада секретаря Курії Біскупа. Більшу частину свого життя був змушений провести в куріях в різних місцях Польщі, при цьому підлягаючи не раз важким операціям. На останню, яка могла йому продовжити життя й одразу вважалася з надмірним ризиком, відправився за три тижні перед смертю. Однак, не дав Бог повернути після неї здоров'я. Серед тих, хто його знав, залишиться по ньому спогад каплана тихого, зазвичай приємного у своїй поведінці, веселого, попри постійні страждання, що сумлінно виконував покладені на нього обов’язки. Ті характеристики при його стані здоров'я говорили про високий духовний рівень. Під час останньої хвороби не втратив звичайного себе, а смерть, що надходила, сприйняв як волю Божу з великою побожністю. Маймо надію, що принесла йому на тому світі полегшення, якого на цьому світі не спромігся знайти. Молімося про це з теплотою серця. Похорон світлої пам'яті ксьондза Захарського відбувся дня 14 березня в Луцьку, де бажав бути похованим. З причин обходів Великого тижня, привезене з Варшави тіло були одразу з передмістя Красного завезені до цвинтарної каплиці, в якій відбулася панахида. Цікаво, що у газеті йдеться про березень 1938 року, а у метричній книзі пише що Ян Захарський помер та був похований 12 та 14 квітня відповідно.

Після Першої світової війни на Волині залишилося чимало поодиноких могил та різного розміру цвинтарів різних ворожих сторін. Після війни, це питання неодноразово піднімалося і про перепоховання, і про догляд, і навіть про ексгумацію окремих осіб з транспортуванням їх додому. Ділимося з вами з одним з оголошень волинського воєводи: ОГОЛОШЕННЯ Волинського Воєводи з дня 22 лютого 1927 року в справі охорони воєнних могил та цвинтарів. Згідно зі статтями 225 та 226 Версальського та Ризького договорів, Польська Держава зобов'язана до охорони, догляду та утримання воєнних могил та цвинтарів. Волинський воєводський уряд звернув увагу, що трапляються ситуації знищення та осквернення воєнних могил та цвинтарів локальними мешканцями, шляхом заорання могил на полях, привласнення поставлених на могилах хрестів, пошкодження наявний на воєнних цвинтарях пам'ятників і нищення парканів, розбиття кам'яних таблиць та випасу на цвинтарях худоби. Того типу зневага місць спочинку солдатів, що загинули на війні, є злочином, а винні будуть притягнені до судової відповідальності згідно зі статтею 554, а ті, що продають або купують предмети взяті з могил, будуть притягнені до відповідальності по статті 592 Кримінального Кодексу.

Дуже часто історики знаходять свідчення про якісь місця чи події не через те, що вони були якісь цікаві чи визначні, а якраз навпаки, через проблеми. Так сталося і зі свідченнями анонімного лучанина, якому боліло за стан справ на католицькому цвинтарі в Луцьку. Наводимо переклад замітки "На маргінесі" авторства S.S. на сторінках газети "Głos Wołyński" від 28 травня 1922 року: До чималих чималої кількості плюсів міста Луцьк варто дадати й абсолютну відсутність місця для прогулянок. "Сад", площею у кілька десятків квадратних ліктів, взагалі не містить затишних куточків. Луги — мокрі. А тут весна, хоч і до біса холодна, але то завжди весна і, як казав Заглоба: стружку до стружки тягне. Як має поводитися пара закоханих, що прагне пофліртувати на свіжому повітрі та послухати солов'їв? Шукає повітря, спокою, солов'їв і т.д. і т.п. на ... цвинтарі. Les extrêmes se touchent Кохання та могили. Врешті нічого в тому поганого, якби не: 1) зривання квітів, посаджених на могилах з зовсім іншою метою, ніж дарувати "їй", 2) куріння сигарет у нервовому збудженні та кидання недопалків на могили, 3) топтання могил. Чи немає ради на це? Також мають право і живі вимагати, аби шанувати поховання їхніх близьких і не оскверняли могили хоча б недопалками. Хоча... може то, зрештою, буржуйські перебільшення. У такому разі перепрошую. S.S.

Спогади ще з мого дитинства. Чомусь запам'яталося, що через мережу місцевого радіо робилося оголошення про демонтаж і знесення старих кладовищ. Просили зголоситися людей, чиї родичі там поховані, з метою ексгумації та перенесення могил на нове кладовище у Гаразджі, яке було закладене десь у 1974 -76 рр (треба уточнити). Також в оголошенні були означені терміни звернень. У випадку, коли ніхто не зголоситься, то могили мали бути просто знесені. Виходячи з цього, можна думати, що на місцях старих кладовищ є ще багато невідомих останків. Надгробки та склепи були просто демонтовані та знищені. Кажуть, що дехто навіть не погребував використати їх як будматеріали. Коли робився благоустрій цвинтарних територій та будівництво Меморіалу, то повсюдно валялися кістки та черепи. Моторошне було видовище. Олена Р.

Дуже любила це кладовище в юності. Оці діточки померли від того, що якось ошпарилися, там було написано. Я до них часто приходила. А могила юнака з ангелом була прямо біля стежки, якою ми проходили через кладовище до дірки в паркані, щоб скоротити шлях. Поряд був і той замислений старий, що сидів у кам'яній ніші, я його побоювалася... В тій самій частині були гарні склепи. Після урагану, здається, 1961 року багато склепів було зруйновано деревами, що впали. В одному, величному, було видно гроб... Багато років, коли вже я не жила в Луцьку, мені часто снилося, що ходжу цим кладовищем і сумую за його своєрідною красою. Жаль знищених і забутих некрополів... Ваолентина О.

На початку 70-х років показували по телебаченню один з перших серіалів - "Банда Домінаса" (виробництва НДР, мабуть "ДЕФА"). Зрозуміло, серіал кримінальний, і дітлахи на цей час перестали гратись в індіанців та бліднолицих (з фільмів того ж виробництва "ДЕФА" про Чингачгука і решту синів Великої Ведмедиці). Та то все були лишень дитячі забави. В Луцьку на Привокзальному районі з`явилась своя банда Домінаса. Звали його Льоня, він був моїм сусідом. З великої родини столяра-реемігранта з Аргентини. На всі валютні заощадження, які вони звідти привезли, піддавшись на радянську пропаганду "сини України повертаються на Батьківщину", їм дозволили "купити" трикімнатну квартиру на першому поверсі кооперативного будинку. Льоня був кремезний здоровань з великим носом і довгими руками-клешнями. Кулак у нього був як гудз. На усіх танцмайданчиках міста верховодила банда Домінаса. Та сів Льоня не як хуліган, а як "політічєскій". Їх, нібито, піймала міліція, коли вони пили і танцювали біля вічного вогню на старому католицькому кладовищі по вул. Артема (зараз це Меморіал). Сергій Ткачов (Тернопіль)

Моя сім’я жила на Красному, на Ковельській (тоді Лесі Українки). Мама постійно працювала і вдома бувала лише на вихідних. Мене, та двох старших братів, виховувала бабця. Сама вона була полькою. Взагалі, ми не звідси, а приїхали з Вінницької області, звідки сюди направили мою маму як вчительку. Спочатку в Рожище, де я й народився у 1949 році, а потім в Луцьк. Так, одного разу, без відома мами, моя Бабця взяла мене і таємно похрестила мене в каплиці на цвинтарі. Тоді вже костел був закритий і єдиним храмом католиків була та каплиця. Мама була дуже зла на Бабу, коли дізналася про це. Трохи ставши старшим, я ходив з хлопцями на цвинтар гратися. Були там гарні дуже пам’ятники, різні різблення. Запам’ятався мені пам’ятник з крилами, одразу за каплицею. Більш нічого про цвинтар не можу сказати. Вже як робили Меморіал, то допомагав тестю виливати оті медалі, які познімали в цьому році. Володимир А. (Угорщина)