Результати пошуку

Волинська поезія міжвоєнного періоду залишається ще досить невивченою. Яким же було здивуванням нашої команди, коли вдалося виявити вірш присвячений нашій темі — цвинтарю. Сам вірш опублікований на сторінках газети Głos Wołyński (Волинський голос) у 1922 році, а автором був невідомий (поки що) луцький поет під псевдонімом Szary (Шари, тобто сірий). Завдяки Анні Зотовій можемо прочитати український переклад цього віршу: ЦВИНТАР В собі маю дивну, несвідому тишу: Вітер минулого спогади колише, Кида зів'яле листя, світло-жовту повінь На поверхню серця — плиту мармурову. Коло цих надгробків, звалищ та хрестів Загубились рештки колись гучних слів, Зараз — тільки шепіт про мертві події, Минулі страждання, враження зацвілі. Сьогодні увесь цвинтар — всередині мене! Тому не шукай життя іскру даремно! Мертвим належить спокій від світу - Тож і я в шати жалобні одітий. Наче дзвін з вежі — відлунює серце. Через поля, луки. Янголе небесний! Там, на вістрях темряви, голос тихий лине, Тож моя свідомість в пустці не загине. Тому, тиші цієї не руш своїм поглядом. Вже минулого вітер гасає відгоміном. Серед вічної пустки, самотньої, темної - Відповіді в мені не шукай даремної. Бо в мені — лиш темна, несвідома тиша, Де вітер минулого спогади колише, Кида зів'яле листя, світло-жовту повінь На поверхню серця — плиту мармурову. Szary / Шари

В сімейних архівах багатьох луцьких родин є фото з Меморіалу, адже там відбувалося чимало подій і це місце часто показували гостям міста. Такі фото нам вдалося знайти і в сімейному архіві луцького фотографа Павла Пастушенка (1942-1986).

Згідно зі спогадами, на католицькому цвинтарі в Луцьку був окремий сектор для діячів релігії. Ймовірно, тут був похований 34-річний секретар Луцької курії Ян Захарський, відомість про смерть якого знаходимо у газеті "Miesięcznik Diecezjalny Łucki": Світлої пам'яті ксьондз Ян Захарський В ніч з 11 на 12 березня цього року помер після довгих та тяжких мук, наділений святими таїнствами, в лікарні святого Юзефа в Варшаві, секретар Луцької єпархіальної курії, світлої пам'яті ксьондз Ян Захарський. Життя цього молодого, заледве 34-літнього каплана було мало знане ширшому загалу. Походив з радянського Поділля, звідки продерся до Польщі, аби вступити до Кам'янеської семінарії, що знаходилася тоді в Бучачі. Закінчив семінарію вже в Луцьку, бо Семінарія в Бучачі через брак коштів була закрита. Висвячений у каплани в 1928 році, одразу ж почав сильно втрачати здоров'я. Також, місцями його капланської праці були вікаріати в Луцьку та Володимирі, пізніше посада секретаря Курії Біскупа. Більшу частину свого життя був змушений провести в куріях в різних місцях Польщі, при цьому підлягаючи не раз важким операціям. На останню, яка могла йому продовжити життя й одразу вважалася з надмірним ризиком, відправився за три тижні перед смертю. Однак, не дав Бог повернути після неї здоров'я. Серед тих, хто його знав, залишиться по ньому спогад каплана тихого, зазвичай приємного у своїй поведінці, веселого, попри постійні страждання, що сумлінно виконував покладені на нього обов’язки. Ті характеристики при його стані здоров'я говорили про високий духовний рівень. Під час останньої хвороби не втратив звичайного себе, а смерть, що надходила, сприйняв як волю Божу з великою побожністю. Маймо надію, що принесла йому на тому світі полегшення, якого на цьому світі не спромігся знайти. Молімося про це з теплотою серця. Похорон світлої пам'яті ксьондза Захарського відбувся дня 14 березня в Луцьку, де бажав бути похованим. З причин обходів Великого тижня, привезене з Варшави тіло були одразу з передмістя Красного завезені до цвинтарної каплиці, в якій відбулася панахида. Цікаво, що у газеті йдеться про березень 1938 року, а у метричній книзі пише що Ян Захарський помер та був похований 12 та 14 квітня відповідно.

Після Першої світової війни на Волині залишилося чимало поодиноких могил та різного розміру цвинтарів різних ворожих сторін. Після війни, це питання неодноразово піднімалося і про перепоховання, і про догляд, і навіть про ексгумацію окремих осіб з транспортуванням їх додому. Ділимося з вами з одним з оголошень волинського воєводи: ОГОЛОШЕННЯ Волинського Воєводи з дня 22 лютого 1927 року в справі охорони воєнних могил та цвинтарів. Згідно зі статтями 225 та 226 Версальського та Ризького договорів, Польська Держава зобов'язана до охорони, догляду та утримання воєнних могил та цвинтарів. Волинський воєводський уряд звернув увагу, що трапляються ситуації знищення та осквернення воєнних могил та цвинтарів локальними мешканцями, шляхом заорання могил на полях, привласнення поставлених на могилах хрестів, пошкодження наявний на воєнних цвинтарях пам'ятників і нищення парканів, розбиття кам'яних таблиць та випасу на цвинтарях худоби. Того типу зневага місць спочинку солдатів, що загинули на війні, є злочином, а винні будуть притягнені до судової відповідальності згідно зі статтею 554, а ті, що продають або купують предмети взяті з могил, будуть притягнені до відповідальності по статті 592 Кримінального Кодексу.

Дуже часто історики знаходять свідчення про якісь місця чи події не через те, що вони були якісь цікаві чи визначні, а якраз навпаки, через проблеми. Так сталося і зі свідченнями анонімного лучанина, якому боліло за стан справ на католицькому цвинтарі в Луцьку. Наводимо переклад замітки "На маргінесі" авторства S.S. на сторінках газети "Głos Wołyński" від 28 травня 1922 року: До чималих чималої кількості плюсів міста Луцьк варто дадати й абсолютну відсутність місця для прогулянок. "Сад", площею у кілька десятків квадратних ліктів, взагалі не містить затишних куточків. Луги — мокрі. А тут весна, хоч і до біса холодна, але то завжди весна і, як казав Заглоба: стружку до стружки тягне. Як має поводитися пара закоханих, що прагне пофліртувати на свіжому повітрі та послухати солов'їв? Шукає повітря, спокою, солов'їв і т.д. і т.п. на ... цвинтарі. Les extrêmes se touchent Кохання та могили. Врешті нічого в тому поганого, якби не: 1) зривання квітів, посаджених на могилах з зовсім іншою метою, ніж дарувати "їй", 2) куріння сигарет у нервовому збудженні та кидання недопалків на могили, 3) топтання могил. Чи немає ради на це? Також мають право і живі вимагати, аби шанувати поховання їхніх близьких і не оскверняли могили хоча б недопалками. Хоча... може то, зрештою, буржуйські перебільшення. У такому разі перепрошую. S.S.

Спогади ще з мого дитинства. Чомусь запам'яталося, що через мережу місцевого радіо робилося оголошення про демонтаж і знесення старих кладовищ. Просили зголоситися людей, чиї родичі там поховані, з метою ексгумації та перенесення могил на нове кладовище у Гаразджі, яке було закладене десь у 1974 -76 рр (треба уточнити). Також в оголошенні були означені терміни звернень. У випадку, коли ніхто не зголоситься, то могили мали бути просто знесені. Виходячи з цього, можна думати, що на місцях старих кладовищ є ще багато невідомих останків. Надгробки та склепи були просто демонтовані та знищені. Кажуть, що дехто навіть не погребував використати їх як будматеріали. Коли робився благоустрій цвинтарних територій та будівництво Меморіалу, то повсюдно валялися кістки та черепи. Моторошне було видовище. Олена Р.

Дуже любила це кладовище в юності. Оці діточки померли від того, що якось ошпарилися, там було написано. Я до них часто приходила. А могила юнака з ангелом була прямо біля стежки, якою ми проходили через кладовище до дірки в паркані, щоб скоротити шлях. Поряд був і той замислений старий, що сидів у кам'яній ніші, я його побоювалася... В тій самій частині були гарні склепи. Після урагану, здається, 1961 року багато склепів було зруйновано деревами, що впали. В одному, величному, було видно гроб... Багато років, коли вже я не жила в Луцьку, мені часто снилося, що ходжу цим кладовищем і сумую за його своєрідною красою. Жаль знищених і забутих некрополів... Ваолентина О.

На початку 70-х років показували по телебаченню один з перших серіалів - "Банда Домінаса" (виробництва НДР, мабуть "ДЕФА"). Зрозуміло, серіал кримінальний, і дітлахи на цей час перестали гратись в індіанців та бліднолицих (з фільмів того ж виробництва "ДЕФА" про Чингачгука і решту синів Великої Ведмедиці). Та то все були лишень дитячі забави. В Луцьку на Привокзальному районі з`явилась своя банда Домінаса. Звали його Льоня, він був моїм сусідом. З великої родини столяра-реемігранта з Аргентини. На всі валютні заощадження, які вони звідти привезли, піддавшись на радянську пропаганду "сини України повертаються на Батьківщину", їм дозволили "купити" трикімнатну квартиру на першому поверсі кооперативного будинку. Льоня був кремезний здоровань з великим носом і довгими руками-клешнями. Кулак у нього був як гудз. На усіх танцмайданчиках міста верховодила банда Домінаса. Та сів Льоня не як хуліган, а як "політічєскій". Їх, нібито, піймала міліція, коли вони пили і танцювали біля вічного вогню на старому католицькому кладовищі по вул. Артема (зараз це Меморіал). Сергій Ткачов (Тернопіль)

Моя сім’я жила на Красному, на Ковельській (тоді Лесі Українки). Мама постійно працювала і вдома бувала лише на вихідних. Мене, та двох старших братів, виховувала бабця. Сама вона була полькою. Взагалі, ми не звідси, а приїхали з Вінницької області, звідки сюди направили мою маму як вчительку. Спочатку в Рожище, де я й народився у 1949 році, а потім в Луцьк. Так, одного разу, без відома мами, моя Бабця взяла мене і таємно похрестила мене в каплиці на цвинтарі. Тоді вже костел був закритий і єдиним храмом католиків була та каплиця. Мама була дуже зла на Бабу, коли дізналася про це. Трохи ставши старшим, я ходив з хлопцями на цвинтар гратися. Були там гарні дуже пам’ятники, різні різблення. Запам’ятався мені пам’ятник з крилами, одразу за каплицею. Більш нічого про цвинтар не можу сказати. Вже як робили Меморіал, то допомагав тестю виливати оті медалі, які познімали в цьому році. Володимир А. (Угорщина)